Теорія та практика колективного виховання А.С.Макаренка

Нова педагогіка » Теорія та практика колективного виховання А.С.Макаренка

Сторінка 2

Історія науки не може обмежитися розвитком ідей – рівною мірою вона повинна торкатися живих людей, з їхніми особливостями, талантами, залежністю від соціальних умов, країни, епохи.

Це свідчить про те, що соціальна педагогіка має на меті допомогти особистості у процесі її соціалізації, налагодження взаємодії з оточенням. Соціальне виховання – це система цілеспрямованих керованих процесів соціальногор розвитку, соціального формування особистості, допомоги людині в прийнятті нею моральних норм, що склалися в сім’ї, суспільстві.

Набуття соціального досвіду та самореалізація особистості відбувається тільки за умови ефективного процесу спілкування та взаємодії з іншими членами суспільства, який є важливим виховним, організуючим і регулюючим чинником. Часто саме ця взаємодія підказує дитині шляхи самовиховання.

Розвиток індивіда, формування особистості є біологічно і соціально зумовленим процесом. Людський індивід розвивається і як біологічна істота, як представник біологічного виду Homo sapiens, і як член людського суспільства. Історія попереднього розвитку людини, тобто її філогенез, впливає на її індивідуальний розвиток (онтогенез) двома шляхами – біологічним і соціальним.

За даними Г.С.Костюка, онтогенез людського організму визначається біологічною спадковістю, онтогенез особистості – соціальною спадковістю. Ці дві детермінанти тісно пов’язані в процесі розвитку людини. Біологічна спадковість має своїм джерелом генетичний апарат людини, що сформувався в процесі біологічної еволюції і визначає розвиток її організму. Соціальна спадковість представлена сукупністю культурних досягнень людства, накопичених у процесі його історичного і суспільного розвитку.

Надбання суспільства не фіксуються і не передаються в генах. Вони засвоюються через спілкування, виховання, навчання, трудову діяльність. Тільки шляхом соціалізації індивіда здійснюється його розвиток як особистості. З точки зору сучасної науки в онтогенезі психіки людини існує єдність біологічних і соціальних умов.

У процесі дозрівання дитини, зростання її фізичних і розумових сил, зміни потреб і прагнень, здатності сприймати об’єкти та наслідувати їх, від виникнення нових видів діяльності змінюється взаємодія з оточуючими. Життєві зв’язки дитини з навколишнім соціальним середовищем характеризуються своєю вибіркованістю, а з віком вони розширюються і збагачуються. Спочатку головним соціальним середовищем для дитини є сім’я, батьки, родичі, які доглядають її. Це є її першою соціальною спільнотою, природним і водночас соціальним колективом. Пізніше поруч з дітьми з’являються інші люди – вихователі та вчителі освітніх установ, товариші, шкільні та позашкільні групи. Так дитина поринає у суспільне оточення, з яким установлюються як бузпосередні, так і опосередковані контакти – через засоби масової інформації, участь у спільній діяльності тощо. Впливи соціального оточення характеризується також рівнем власної активності дитини у діяльності й поведінці, характером відносин з іншими людьми, рівнем культури, освіченості, індивідуальними рисами характеру тощо.

Групова форма організації виховання у школі одержала назву колективної. Колектив (від лат. collectivus – збірний) – група людей, об’єднаних спільною метою і соціально значимою спільною діяльністю. Спільна діяльність є формою задоволення різних потреб людини.Так, у соціальній сфері зародились общини, сходи, громади, козацькі круги, сімя; виробничо-економічній – артілі, бригади, трудові обєднання, кооперативи; суспільно-політичній – гуртки, союзи, фонди, партії, громадські організації; культурно-спортивній – клуби, гуртки за інтересами, товариства, команди, ансамблі; релігійній – монастирські братії, приходи, собори тощо. Більшість людей входить до тих чи інших обєднань, які є фактично колективами. У цьому розумінні колектив є явищем нормального сукупного людського співіснування, формою ділової і товариської взаємодії, досягненням людської цивілізації. Колективність – якість людини, яка проявляється в її здатності до взаєморозуміня, взаємодії, прояві солідарності, взаємодопомоги, відповідальності. Світове розуміння колективності – загальнолюдська солідарність. Довгі роки державна доктрина Радянського Союзу стверджувала пріоритет колективно-суспільного над індивідуальним. Відповідно до відомої тези К. Маркса, Ф. Енгельса „ .лише в колективі індивід одержує засоби, які дають йому можливість всебічно розвивати свої задатки, і, отже, тільки в колективі можлива особиста свобода” ставилося завдання виховувати людей у дусі колективізму, рішуче переробляти їх. Виховання в дусі колективізму стало провідним принципом педагогіки, формування колективу – головною метою виховної роботи, а сам колектив – основним засобом і формою досягнення цієї мети.

Страницы: 1 2 3 4 5 6

Рекомендуємо почитати:

Дослідження ціннісних орієнтацій особистості
Систематизація наукових даних щодо проблеми асоціальної поведінки підлітків дозволила констатувати, що аналіз стану її дослідження вимагає реалізації системного підходу, який визначає взаєм ...

Погляди вчених на проблему прав дітей
Нині в Україні спостерігається спалах інтересу до такої незвичної для вітчизняного суспільно-гуманітарного контексту проблеми, як права дитини. Висунення на передній план політичного, педаг ...

Сутність та особливості процесу статевого виховання підлітків в умовах школи
Визначення змісту соціально-педагогічної діяльності у школі у сфері даної проблеми вимагає визначення понять, таких як старші підлітки, статеве виховання. Аналіз літератури з питання визнач ...

Викладання іноземної мови

Викладання іноземної мови

У ДНЗ навчання дітей англійської мови доцільно розпочинати з п'ятилітнього віку. Більшість дітей цього віку досягають інтелектуальної, вольової, мотиваційної та емоційної готовності вивчати другу мову у колективі. >>>

Copyright © 2019 - All Rights Reserved - www.edudirect.net