Характеристика основних моральних цінностей

Нова педагогіка » Формування у молодших школярів загальнолюдських моральних цінностей у процесі вивчення курсу "Християнська етика" » Характеристика основних моральних цінностей

Сторінка 7

Заклик любити Бога поєднується в Старому Завіті (хоч не так послідовно, як у Новому) з закликом любити ближнього. Зробимо хіба що зауваження, що поняття ближнього по суті було зведене до членів власного народу: „Не будеш мститися і не будеш злопам'ятним супроти твоїх земляків. Любитимеш ближнього твого, як самого себе" . І лише Ісус з'єднав в одне заповідь любові до Бога й до ближнього, а любові до ближнього надав універсального характеру.

Любов діяльна і вимагає жертовності. Мішель Куаст навчав: “Якщо ти любиш, ти даєш себе. Якщо ти даєш себе іншим, ти збагачуєшся ним. Таким чином, любов безмежно збагачує й побільшує того, хто любить, бо хто відлучається від себе відкривається іншим і злучається з цілим людством”.

Любов, що втілена у двох головних Божих заповідях, виголошених у нагірній проповіді Христа, є основою повноцінного виховання мудрості, самодисципліни життєвої сили. Найкращим прикладом любові до ближнього є для нас життя Ісуса Христа. Він не зважав на стать, матеріальну забезпеченість чи національну приналежність, до всіх виявляв свою любов, до всіх приходив з допомогою. І найбільшим виявом любові до людей була добровільна смерть Ісуса на хресті. Він помер заради всіх людей – правильних і грішних. Тому і ми повинні любити всіх людей. Ми повинні молитися за праведних і грішних. Молитва за грішників може допомогти їм навернутися до Бога. Слідуючи словам Максима Ісповідника: “Коли не можете любити, намагайтесь, принаймні, нененавидіти” , адже ж відповідаючи злом на зло, ми його лише помножуємо.

Любов трактується як почуття, внутрішнє бажання. Що має різні ступені сили. Натхнений вірою і надією, бажання любові, спонукає до зближення з предметом любові ненависть – до віддалення. Лише любов’ю може людина перемогти в собі різні вади.

б) Моральні чесноти.

Під неперервним впливом Божої благодаті людина шукає конкретних форм активності. Бачачи різні площини дій та багатство моральних цінностей, що формують людину як особу, ми розуміємо, що вона може виробити чимало постійних внутрішніх схильностей, які робитимуть її здатною до морально доброї дії. Ці схильності-чесноти залежать від людини, її моральних вчинків, тому їх називають моральними. Не варто різко виділяти їх від надприродних, адже Бог обіймає своєю благодаттю усю цілість людського життя.

Моральні чесноти як схильності особи, що діє морально, треба відрізняти від потягів людини і її звичок. Потяги – це первісні способи задоволення природних потреб людини, натомість звички – це пристосування до яких-небудь діянь у визначених умовах. Моральні чесноти є вмінням особи, вони залежать від розумових зусиль людини і реалізуються у повноті свободи.

Сліди поєднання моральних чеснот з усім багатством людської природи знаходимо в найдавніших класифікаціях моральних чеснот. Платон називає: мудрість, мужність, панування над собою. Вони надають порядку і гармонії трьом частинам душі: розумній, пристрасній та імпульсивній. А єднає всіх їх четверта чеснота – справедливість. Аристотель вважав, що чесноти – це постійні здатності, які надають відповідної поміркованості (“золотої середини”) таким силам, як воля справедливість), почуття „пристрасті" (поміркованість) і почуття „егоїзму" ( мужність). У конкретних ситуаціях поміркованість діє як „практична мудрість", тобто розсудливість.

У моральному богослов'ї використовується стародавня систематизація моральних чеснот. Починаючи від Отців Церкви, розсудливість, справедливість, поміркованість і мужність називають кардинальними чеснотами, тобто головними, засадничими, з яких виводяться всі інші. Вони є віссю, на якій тримається будівля етичного життя. Довкола них і групуються цілі ряди споріднених чеснот. Так, наприклад, довкола чесноти справедливості виникають справедливість розподільча, зрівнююча, легалізуюча і караюча. Спорідненими з нею чеснотами вважали: вдячність, правдомовність, щедрість, а також благоговіння, повагу та послух.

Підсумовуючи сказане, ми приходимо до такого висновку, що природний шлях виховання передбачає тяжку дорогу людини від дитячої сліпої віри в добро, надії на добро і любові до добра, навіяних батьками із прийнятих як щось не заперечне, – через кризи, сумніви, через суперечки і випробування, через власні пошуки правди в людях, у житті, книгах – до міцного світогляду, що ґрунтується на стійких переконаннях. Міцно засвоєна віра надає сил і спонукає до дії, надія – просвітлює життєву перспективу, а любов веде людину до єднання з Богом.

Таким чином, запропонований тут системно – ціннісний підхід знімає потребу довільного трактування змісту виховання та розвитку і робить цей компонент у системі прозорим і однозначним.

Страницы: 2 3 4 5 6 7 

Рекомендуємо почитати:

Цілі та зміст навчання граматики. Активний та пасивний граматичний мінімум
В середніх навчальних закладах вивчаються не всі граматичні явища виучуваної іноземної мови, а спеціально відібраний граматичний мінімум, який складається з активного граматичного мінімуму ...

До проблеми формування рецептивних граматичних навичок читання англійською мовою
Розглядається проблема формування рецептивних граматичних навичок читання на базі зорових і мовленнєво-рухових аналізаторів, становлення динамічних стереотипів, взаємодія буквенно-графічних ...

Педагогічні умови, методи роботи над українською байкою в початковій школі
Методика роботи в школі над байкою обумовлена її специфікою як виду художнього твору. У літературознавстві байка визначається як алегорична розповідь повчального характеру. Таким чином, вид ...

Викладання іноземної мови

Викладання іноземної мови

У ДНЗ навчання дітей англійської мови доцільно розпочинати з п'ятилітнього віку. Більшість дітей цього віку досягають інтелектуальної, вольової, мотиваційної та емоційної готовності вивчати другу мову у колективі. >>>

Copyright © 2018 - All Rights Reserved - www.edudirect.net